Новини

Закамарки смарагдового острова: репортаж з Ірландії

10.08.2011
Джерело: Інформаційний центр ФК «Карпати»


Оригінальний народ цей, ірландці. Пиво вони п’ють пінтами, у футбол грають руками, кермо на автівках у них праворуч, а їхні розетки не підходять нашим штекерам (або навпаки). Словом, на їхньому гордому острові є свої правила і закони, які стосуються усього – починаючи поведінкою в громадських містях, закінчуючи підтримкою улюбленої команди.

Західна та північна Європа славляться великою кількістю полів для різноманітних видів спорту. Ірландія не виняток – майже всюди, де тільки можна, смарагдовими відтінками майоріють поля для гельського футболу, регбі та соккера (про них поговоримо згодом). Як правило, вечорами там займається велика кількість дітей, а їхні батьки дивляться за ними, зручно вмостившись на бокових лініях.

   VS   

Кити в Ліффі

Після прильоту в Дублін, карпатівці відправилися на знайомство з газоном стадіону «Талла». Жодних проблем тут не виникло – футболісти вийшли на поле, трохи по ньому походили та й повернулися в автобус. Тренуватися не було сенсу, все ж в літаку «зелено-білі» провели приблизно п’ять годин. Владнавши усі готельні справи, можна було і з Дубліном познайомитися тісніше, байдуже, що на столицю Ірландії вже опустилася ніч. Нашим провідником зголосився стати Віктор – chairman (дослівно: людина, яка сидить на кріслі, але по суті це президент) аматорського клубу «Динамо» Дублін. Звісно, він порадив нам відправитися у район Темпл Бар – один з найвідоміших у місті. І не дивно, адже там розташовано найбільше пабів. А хто ж не мріє випити пінту справжнього ірландського пива в справжньому ірландському пабі?

Першу частину нашої групи (друга ще чекала біля готелю) Віктор висадив на одному з мостів через річку Ліффі. Вона здавалася досить брудною, але торік просто у центр Дубліна заплили два кити... Наш провідник відправився за рештою, а ми почали уважніше вдивлятися в темну воду. Незважаючи на пізню годину, рух транспорту не припинявся, а на вулицях було досить людно. Нарешті, зібравшись до гурту, ми пішли шукати паб.


 



 

 

 

 

Потяг до автентичності

Хмільних закладів у Темпл Бар до кольору до вибору. І майже всюди людно. Хоча слово «людно» не зовсім відповідає реальності. Там битком набито. Молодь розважається – хтось танцює під веселу музику, хтось співає захриплим голосом; спільне в усіх одне – келих темного пива в руці. Ми вже дійшли до кінця вулиці. Паб, що розташувався ліворуч, був чистим, світлим і пропонував пінту Guinness всього за 4 євро 50 центрів. У цьому пабі не було жодного відвідувача. А навпроти ледь не ходуном ходив The Auld Dubliner – один з найпопулярніших закладів району. Протиснутися в середину було не просто. Ліворуч від входу тутешню публіку заводив гітарист з потужною акустичною системою. Він так лабав ірландські мелодії, що бармен хіба по губах прочитав, чого нам треба. Цікаво, що паб цей, на противагу сусіду, геть темний і просить за пінту пива 5 євро 30 центів. На одному з найвидніших місць власники повісили цікаву табличку. Виявляється, що The Auld Dubliner отримав відзнаку імені Джеймса Джойса (відомого ірландського письменника) як автентичний дублінський паб.

Звісно, кожен з нас замовив собі пінту Guinness і підносячи келих до губ, очікував спробувати чогось незвичного та нового. Тобто Guinness можна, звичайно, і у Львові випити, але ж ефект не той. Душа тягнулася до автентичності. Наші смаки розділилися. Хтось, ковтнувши першу порцію пива, розплився у щасливій усмішці. Інші ж десь на підсвідомому рівні зрозуміли, що для істинної оцінки якості цього темного, специфічного та оригінального пива варто народитися ірландцем. Здається, кожен дублінець просто пишається тим, що найкраще, на їхню думку, пиво у світі вариться поруч з їхнім офісом чи квартирою. А не повісити наклейку чи вивіску Guinness на своєму пабі вважається поганою прикметою. Так можна і без клієнтів залишитися. Допивши пиво, ми вийшли з галасливого закладу на вулицю – у вухах все ще шуміла музика. «Кокаїн?» – запитав у нас хлопець, який стояв біля стіни пабу. Ми відмовилися, а ділок спокійно повернувся до своїх справ, ніби нічого й не було...


«Ненавиджу футбол»

До готелю вирішили повертатися пішки. Близько третьої ночі (за нашим часом) Дублін перетворився на тихе і нічим не примітне місто. Виняток становили хіба паби, з яких продовжувала лунати музика, крики і співи. Більшість відвідувачів – студенти, але й крім них, є немало старших людей. От що дивно – коли ж вони працюють, якщо у будній день так гульдебанять? Не схоже, що така кількість людей була стихійною, швидше за все, це постійні клієнти.

Дорога звертала і вертілася: невдовзі ми вже не були впевнені, що обрана вулиця виведе нас до готелю. З одного віддаленого від центру пабу вийшло четверо чоловіків, років по 50 кожен. Підійшовши до найбородатішого з них, я спитав, чи йдемо ми правильною дорогою. Бородань сказав, що все в порядку і за кілька хвилин ми таки побачимо своє помешкання, але попри це, зголосився провести нашу компанію. Ірландці люблять поговорити. Трохи захмелілий Ян першим ділом спитав, звідки ми приїхали і для чого. Почувши слово «футбол», він скривився. «Ненавиджу цю кляту гру», – сказав дублінець. «Це тому, що його родоначальниками вважаються англійці?» – «Саме так. Ми, дублінці, взагалі англійців і все, що з ними пов’язано, не переносимо. Ставимося до них, як українці до Росії». Цікаво, звідки у нього такі глибокі знання української ментальності?


Депресняк по-дублінськи

Зранку, у день матчу, ми вирішили відвідати місце, де «Карпати» грали 18 років тому. Ясно, що йдеться про «Толка Парк» – стадіон дублінського «Шелбурна». Таксист, як це не дивно, виявився говірким і почав розпитувати, чи ми вже були у Темпл Бар. Замість відповіді я показав на вуха, мовляв, там ще досі шумить від галасу. «О, ну що ви, це ж середа, а в цей день там тихо і спокійно. Побачили б ви, що там відбувається у вихідні», – і таксист зареготав. «Вам подобається Guinness?», – спитав водій. «По правді, я не зовсім зрозумів його смак», – якомога тихіше відповів, щоб не образити горду ірландську натуру. «Ну, може ви його пили не в тому пабі. Справа в тому, що Guinness в кожному закладі різний. Усе залежить від того, як його наливати, скільки часу і під яким кутом. Повірте, зміна будь-чого, і ваш келих наповниться пінтою щораз іншого Guinness».

Ми проїхали центр і звернули до, очевидно, бідних районів столиці. Таксист підтвердив це і сказав, що тут можна дістати все: від зброї до наркотиків. Скажімо, поліція заплющує очі на дівчат легкої поведінки, а от за наркотики можна загриміти надовго. По обидва боки вулиці стояли неприглядні двоповерхові будинки з брудно-червоної цегли. А зважаючи на хмарну погоду, атмосфера старого Дубліна здавалася якоюсь депресивною.

«До речі, я знаю Піта Махона, він хороший хлопець. А ви, дивіться, не підкачайте, бо я поставив на вашу перемогу з рахунком 2:0 20 євро», – засміявся водій. «До речі, ми вже приїхали».


Один у полі – волонтер

Бетонна стіна і залізні ворота, очевидно, нещодавно пофарбовані у червоний колір. Ми зупинилися біля «Толка Парк». Геть усе було зачинене. В одній зі шпарин ми побачили шматочок зеленого поля, а в іншій – людину, яка задумливо стояла і дивилася на газон. Чоловік почув стукіт у двері й підійшов до брами. «Доброго дня! Ми журналісти з України, хочемо поглянути на стадіон, де «Карпати» грали 18 років тому. Ви часом не пам’ятаєте того матчу?» Здається, чоловік не здивувався нашому візиту. «Чого ж, пам’ятаю. Ми тоді 3:1 виграли. А Браян Муні забив найкращий гол у сезоні».

Кевін виявився волонтером «Шелбурна». Схоже, він єдиний, хто працює на стадіоні, коли тут нема матчів. «Зараз у нас серйозні фінансові проблеми. Геть усе розвалилося. Але ми віримо, що команда повернеться у вищу лігу». Кевін сказав, що мусить бігти, і залишив нас насамоті. «Толка Парк» трохи змінився, порівняно з тим, що ми бачили на відео 18-річної давнини. За одними з воріт збудували досить високу трибуну, все облаштоване пластиковими стільцями. Десь неподалік мав би бути офіс клубу. Можливо, там є щось, що залишилося після першого візиту «Карпат» до Ірландії? І справді, приміщення офісу межує зі стадіоном. Однак там нам не відкрили. Не було нікого... 


Маска або зуби

Повернувшись до центральної частини міста, ми зайшли в тихий паб. Його оформлення говорило лише про одне – власник є фанатом хьорлінгу (не плутати з керлінгом). Хьорлінг – це національна ірландська забава, яка збирає на трибунах куди більше людей, аніж футбол (власне ірландці кажуть на нього «соккер», бо у них ще є свій футбол – найпопулярніший вид спорту. У нього грають не лише ногами, а й руками). На стінах висіли командні фото, починаючи з 1889 року. У кожного гравця на обличчі маска, а в руці спеціальна дерев’яна ключка. А грають вони схожим на бейсбольний м’ячем. Бармен також фанат хьорлінгу й дістав усі атрибути цього виду спорту, який вважається найдинамічнішим у світі. «Знаєте, є такі гравці, які бігають без захисних масок», – з благоговінням сказав він. «Нічого ж собі, – подумалося. – Та один необережний помах такою дровинякою, і можна годинами шукати зуби по полю»... 


«А ми чеки зберігали»

Настав час їхати на стадіон. У наш автобус «вписалися» друзі-фанати, які розповідали про свої дублінські пригоди. Найвеселішою була історія про те, як вони, купивши три квитки на екскурсійний омнібус, змогли покататися там ушістьох. Головне було – зловити квиток, який спускали з другого поверху, швидше, аніж це зробить вітер. Потім почалися розмови про страйк гравців «Сент-Патрікс» і те, що гри може не бути. «Хай тільки спробують не вийти на поле, – сміявся один з фанів. – Я в курсі, що у випадках такої катавасії, приймаюча сторона повинна оплатити гостям абсолютно всі витрати. А ми зберігали всі чеки з пабів. Їм дешевше буде грати»...

Фанати продовжували розважати нас своїми байками. «Та ну його, тут їсти, через півтора дні у Львові поїмо», – це вже крилата фраза, яка збережеться на роки. Хоча, доля істини в цьому є. Дублін – одне з найдорожчих міст Європи.

Реклама
Анонси
Офіційно