Новини

Алла Градова: На чужині мало кому вдається стати своїм

23.07.2011
Джерело: Людмила Стражник

— Потрапили ми до далекої незнаної північної країни, — ділиться враженнями молода жінка, — маючи тримісячну робочу візу. Було непросто: незнання мови, місцевих звичаїв, культури тощо, але, дякувати Богові, якось адаптувалися до тамтешнього суспільства і знайшли своє місце під сонцем. Чимало допомагала й українська діаспора.

Мій чоловік Олег працює в будівельній фірмі, а я спромоглася відкрити в Дубліні квіткову крамничку. Заняття власною та ще й улюбленою справою багато важить: сама собі господиня, та й, як мовиться, зуби на цьому бізнесі з’їла ще на рідній землі. Як не дивно, прості ірландці не такі вибагливі до букетів: коли я декорую якусь залу чи, наприклад, складаю квітковий варіант подарунка, мої клієнти не надякуються.

— Ви згадали про діаспору. А чи маєте підтримку українського посольства?

— Наведу лише один приклад. Стараннями української громади торік відкрили суботню школу: хочемо, щоб наші діти спілкувалися рідною мовою не лише вдома. Директор школи — Лариса Мотрук із Тисмениці, вона навчає дітей і грамоти, і наших звичаїв. За рік заклад набув популярності навіть у місцевих жителів: українську школу залюбки відвідують ірландські діти. Отож відзначаючи річний ювілей школи, організували «паті» (святкування). На урочистості запросили й українського консула, та він проігнорував таку, як на мене, значну подію в житті діаспори. Ми ж підготувалися гідно: й виставку організували, й концерт власними силами, й відповідну, з українською кухнею, гостину. Прийшло чимало наших заробітчан, і колишні городенківці також, знайомі ірландці, щось кожен спонсорував, а від нашого консульства й копійки не дочекалися.

— Цікаво дізнатися, як загалом почуваються в цій країні ваші діти?

— Старша Олександра по закінченні тамтешньої школи складала щось на зразок нашого тестування — зовнішнє незалежне оцінювання, результати якого отримала того ж дня. Згідно з ними донька подала заявку до ВНЗ і тепер навчається в технологічному інституті. Вивчає кілька мов: французьку, німецьку, англійську, з наступного року — іспанську. Вона має ірландське підданство, тому плата за навчання для неї чотири тисячі євро на рік, а для українських громадян — до п’ятнадцяти тисяч.


Восьмирічна Олечка та шестирічний Данилко із чотирьох років навчаються в молодшій школі, десятирічними перейдуть до середньої. Підручники купуємо самі, але держава виділяє 200 євро щорічно на придбання книжок та шкільної форми. Діти ще потрапили до числа тих, що отримали паспорти, бо нині їх видають на повноліття, а при народженні — лише сертифікати. Відвідують також українську школу, Оля — серед активістів. Попри це залюбки граються з ірландськими ровесниками, мають багато друзів.


У цій країні — особливе ставлення до молодшого покоління: не дай Боже вдарити дитину чи накричати, одразу донесуть «куди треба». До 12-річного віку не дозволяється залишати дитину саму вдома, бо всюдисущі соціальні служби, дізнавшись, можуть забрати її до притулку. Був випадок, коли одна мама, поклавши дитя спати, пішла до знайомої в сусідню квартиру. Її «заклали», й поліція, залізши через вікно, «конфіскувала» маля. Скільки клопотів потім мали ті батьки: й телебачення оприлюднило цей факт, і різноманітні комісії засідали, та ще й навчали горе-батьків на спеціальних курсах.

— А жіноцтву як ведеться?

— Ірландія нагадує чимось велике-велике село. Тут, на відміну від сусідньої Великобританії, дуже спокійно. Люди дуже привітні. Заміж виходять пізно, здебільшого, в сім’ях верховодять жінки. Народжують, як правило, після тридцяти, а то й сорока. Але як уже розпочнуть... Отож переважають багатодітні сім’ї. Воно й не дивно: отримують значну соціальну допомогу плюс 150 євро на кожну дитину щомісячно й 1 000 — щорічно, так звані дитячі гроші. Значна допомога при народженні. Ірландці, які не працюють, отримують «соціалку». Незле й заробітчанам: потрудившись упродовж двох років, можна подавати документи на оформлення державної допомоги. Одначе дуже строго зі сплатою податків та реєстрацією роботи чи її втрати. Що цікаво: заміжня жінка може розраховувати на соціальну підтримку, якщо її отримує чоловік. Багато ірландців зловживають цим, сидячи на «соціалці» довгенько. Але криза не оминула й цієї затишної та респектабельної країни: є проблеми з роботою, різноманітні соціальні програми поступово врізають. Щоб жити гідно, треба немало заробляти. Вигідно працювати офіційно, щоб можна було взяти кредит у банку тощо. Наша сім’я — в черзі на отримання комунальної квартири, наразі ж орендуємо житло. Всі витрати ретельно відстежуємо: харчування, обслуговування автомобіля тощо.

— А як би ви оцінили чи порівняли, як колись любили казати, «два способи життя»?

— Візьмімо, наприклад, медицину. Про вітчизняну, розкритиковану, всі мають власну думку. Проте чимало в Україні є й доброго. А в Ірландії, як, зрештою, і скрізь, ліпше не хворіти. Медицина — страхова, залежить від того, чи маєш роботу. А поза тим — дуже дорога. Згідно зі страховим полісом маєш право лише раз на місяць відвідати дантиста. Зуб вирвали — 100 євро (лише цю послугу страховка покриває), почистили — 50, поставили новий — дві тисячі. Маємо сімейного лікаря, який веде комп’ютерний облік усіх болячок кожного від народження і скеровує, за потреби, до певних спеціалістів. А викликати «швидку допомогу» поза страховкою — 50 євро. Був випадок, коли знайома пролежала вісім годин, ледве дочекавшись медиків. А у нас тут, в Україні, що не кажіть, реагують швидше. В Ірландії не приїдуть на виклик до дитини з температурою, а лише — у важких станах; сімейний лікар приймає тільки у визначені години, він дуже цінує свій час і не прийме в неділю чи інший день тижня (пригадалося, як наші дільничні терапевти чи сільські фельдшери йдуть на виклик безвідмовно, удень і вночі. — Авт.). Моя подруга якось, зламавши ногу, не маючи страхового полісу, на свій страх і ризик скористалася страховкою свого чоловіка. Щастя, що сімейний лікар не видала їх, бо втратили б чимало.

— І все ж пливе український заробітчанський корабель в усі кінці великої земної кулі, сподіваючись на гідне життя...

— Не заперечую, адже якщо зумієш пристосуватися до складного закордонного ритму життя, доробишся до чогось. Чимало наших краян мають у Дубліні свої крамниці, в яких, до речі, можна придбати ностальгійні українські «смаколики». Відкривають ремонтні майстерні, працюють у сфері послуг, на будівництві. Є випадки, коли заробітчани, набравшись досвіду, повертаються на рідну землю й тут ведуть власну справу. Ми теж про це подумуємо. Адже як би добре не було на чужині, мало кому вдається там стати своїм та дорівнятися в правах до місцевих жителів. Тож Україна була, є й залишається нашою Батьківщиною.

Реклама
Анонси
Офіційно